I’m so proud to be editor of this film 🌹
Το 2021, ο 22χρονος Βιτάλι αφήνει πίσω του στην Ουκρανία τη μητέρα του, Τέτιανα, και την αγαπημένη του αδελφή, Ευγενία, ονειρευόμενος μια νέα ζωή στο Μόναχο της Γερμανίας. Προσπαθώντας να βρει τη θέση του σε μια ξένη χώρα, εντάσσεται τελικά σε μια φοιτητική θεατρική ομάδα. Τα πάντα αλλάζουν με τη ρωσική εισβολή στην Ουκρανία ευρείας κλίμακας, καθώς η Ευγενία και η Τέτιανα αναγκάζονται να τραπούν σε φυγή. Εν νυκτί, δύο σκληρές πραγματικότητες προσγειώνονται στην πόρτα του Βιτάλι: η παγκόσμια πολιτική κατάσταση και οι προσωπικές του οικογενειακές συγκρούσεις.
Η «Καμουφλάζ» παίζεται σε 1 σινεμά στο Βερολίνο - επόμενη προβολή Παρασκευή 16 Οκτωβρίου στις 19:00 στο IL KINO.
Επόμενες προβολές: Παρασκευή 16 Οκτωβρίου.
Πλήρες πρόγραμμα
Προβολές για Καμουφλάζ, ενημερωμένες κάθε πρωί
Διάλεξε σινεμά και πάρε υπενθύμιση πριν κατέβει.
I’m so proud to be editor of this film 🌹
Ich habe so viel geweint. Ich darf gar nicht unter 5 Sterne geben.Wenn man zu viel Zeit auf Letterboxd verbringt, vergisst man dass es Menschen sind, die die Filme gemacht haben. Meine ganze Erfahrung mit dem Film war aber so ein guten Reminder für eben diese Menschlichkeit.
2.75 цей фільм точно був створений не для українців, які живуть в україні.він насамперед зроблений для європейців — тих, до кого треба достукатися мʼякими методами, без надмірного насильства, максимально «комфортно». а ще для українців, які прийняли тяглість цієї ситуації й вирішили будувати своє життя за кордоном, без можливості або бажання повертатися в україну з тих чи інших причин.і, здається, це важливо проговорити ще й тому, що режисер живе в німеччині вже багато років, актор у головній ролі також виїхав, а значна частина касту та команди — німці. тобто це історія не стільки про війну, скільки про українців у вигнанні — і значною мірою знята українцями у вигнанні. це також важливо розуміти.головний герой, віталік (ну і додік ти, віталік, якщо чесно, це просто мрак) ще до повномасштабного вторгнення переїжджає до німеччини. не знає мови, поступово знаходить себе через танець, театр і нове середовище. потім починається війна, до нього приїжджають мама й сестра, і його українськість раптом стає не просто походженням, а питанням, на яке треба якось відповідати (?)але сама війна в цьому фільмі майже не має фізичної присутності.ми бачимо її переважно через екрани: зеленського на ноутбуці, кадри обстрілів у медіа, повідомлення, звуки вибухів. герой буквально спостерігає за війною з німеччини.і я, звісно, розумію цей прийом. розумію, що фільм показує війну очима людини, яка перебуває далеко, але все одно не може від неї відʼєднатися.проте саме тут у мене виникає головний конфлікт із цим кіно.з одного боку, я абсолютно розумію людей, які намагаються знімати кіно про україну й українців, аби ми залишалися чутними. таке кіно має існувати. воно важливе.з іншого — я не до кінця зчитую його глобальну мотивацію. показати, що важко не лише в україні й не лише тоді, коли над тобою летять ракети?і при цьому сам фільм виглядає так, ніби сторінку вже перегорнули.війна сталася. тепер треба жити далі, інтегруватися, шукати себе, будувати нове життя.для когось це справді так. і саме тому мені від цього сумно (?)бо цей фільм насправді є компіляцією одного з найболючіших результатів війни: відтоку людей. втрати людей. появи українців в «екзилі» — тих, кого обставини витіснили з країни або хто свідомо вирішив залишитися поза нею.кіно непогано зняте, хоча в ньому вистачає надто клішованих і штампованих образів. «червона калина», приміщення для українських біженців, розгубленість перших місяців — як фіксація 2022 року це працює. як зліпок часу — теж.але проблема в тому, що у 2026 році цей зліпок ніби продовжує фіксувати для європейського глядача вже закриту сторінку.наче війна — це щось, що сталося тоді. а далі почалася адаптація.але війна змінюється. змінюється наше ставлення до неї. змінюється стан людей. змінюється сама ціна рішення залишитися або поїхати.і, мабуть, недарма багато великих фільмів про другу світову війну зʼявилися вже через роки й десятиліття після її завершення — тоді, коли подію нарешті можна було побачити не лише зсередини травми, а з певної дистанції.звісно, це не означає, що сьогодні не треба говорити про війну або знімати про неї кіно. навпаки — треба. ми маємо залишатися почутими, а наша реальність має бути зафіксована вже зараз.питання лише в тому, що будь-яка ігрова рефлексія на цю війну сьогодні майже неминуче залишатиметься неоднозначною. до неї завжди буде багато питань, бо ми як суспільство ще не прожили цю подію до кінця. ми навіть не знаємо, якою вона виявиться в нашій памʼяті.зараз це лише фрагменти. припущення. окремі способи зрозуміти те, що з нами відбувається.і дуже показово, що я дивлюся у 2026 році фільм про досвід 2022-го — і вже бачу його інакше. між цими двома точками пройшло лише чотири роки, але сама війна, ми всередині неї й навіть значення багатьох речей уже змінилися.тому мені взагалі складно уявити сьогодні ігрове кіно, яке могло б дати якусь повну, вичерпну чи остаточну рефлексію на сучасні події.і я дуже обережно підбираю тут слова, бо не хочу знецінити чужий досвід.я не можу сказати, що це неправильний фільм. що він не український. що він не про українців чи не про війну.зараз дуже багато людей знову, уже з новою силою, думають про міграцію. через постійні обстріли. через ситуацію в києві й в україні загалом. і цей вибір звучить зовсім інакше, коли ти чотири роки намагався залишитися, зібрати себе докупи, жити з повітряними тривогами, ракетами, виснаженням — а потім внутрішня система просто перестає витримувати.і люди їдуть. їдуть. їдуть.що взагалі означає «правильно»?як правильно бути українцем? залишатися? їхати? повертатися? будувати життя деінде? чекати? триматися? рятувати себе?і це вже значно більше питання, ніж питання цього фільму.моє головне питання до цього кіно інше: чи не сформує воно в пересічного європейського глядача (на якого воно у першу чергу мало бути поцілене) враження відносно легкого занурення українців у чужий світ?ніби перед тобою є дві дороги: залишитися в європі й почати нове життя або повернутися в україну.але що означає жити в україні?що означає залишатися тут?що відбувається з людиною, яка продовжує бути всередині цієї реальності?я розумію, що цей фільм просто не про це. і, можливо, я не можу повноцінно на нього відрефлексувати саме тому, що не проживала досвід еміграції. принаймні поки що…і це створює між мною й фільмом емоційну прірву.мені здається, він не стільки будує міст між україною та європою, скільки просить європу простягнути руку українцям, які тікають, і витягнути їх до себе.але водночас сам міст назад — звʼязок з україною — у цьому процесі ніби поступово руйнується.і, мабуть, саме це в цьому фільмі засмутило мене найбільше.
Παρακολουθεί έναν νεαρό Ουκρανό φοιτητή στο Μόναχο, του οποίου η ζωή ανατρέπεται όταν η εισβολή στην πατρίδα του αναγκάζει την οικογένειά του να φύγει.
Ο Mykyta Gibalenko σκηνοθέτησε το δράμα του 2026, το οποίο έκανε πρεμιέρα στο Φεστιβάλ Κινηματογράφου της Βενετίας.
Η ταινία διαδραματίζεται κυρίως στο Μόναχο, στη Γερμανία, παράλληλα με γεγονότα που συμβαίνουν στην Ουκρανία.